Мама легендарного «Привида Києва» — Андрія «Джуса» Пільщикова, Лілія Авер’янова в інтерв’ю УНІАН розповіла, як її син захищав українське небо і переконав американців, що Україні потрібні F-16.
«Привид Києва» — одна з відомих легенд початку повномасштабної війни. За цим сукупним образом стоять військові льотчики, які з перших хвилин російського вторгнення стали на захист країни. Серед них – Андрій «Джус» Пільщиков — пілот-винищувач 40 БрТА, який трагічно загинув 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39.
Андрій здійснив понад сто бойових вильотів, мав підтверджені збиті аероцілі: ракети та БПЛА. Але його вклад у перемогу не обмежуються роботою пілота. «Джус» входив до складу офіційних делегацій та міжвідомчих груп, які лобіювали надання Україні сучасних винищувачів. У протоколі Конгресу США в пам’ять про Андрія зазначено: «»Джус» був одним із ключових поборників постачання винищувачів F-16 в Україну. Його зусилля полягали у контактах з американським урядом, щоб заручитись їх підтримкою у цій справі… «Джус» був справжнім лідером Повітряних Сил, який володів тактичною майстерністю, впевненістю і зберігав спокій, попри величезний тиск, який несе за собою війна. Його мужність і сміливість не знали меж: він мав понад 500 годин нальоту, ніколи не відступаючи в бою».
Андрій «Джус» Пільщиков був у початковій групі українських пілотів, які мали летіти на тренувальні навчання на F-16, але ці плани перекреслила смерть. Мама героя, Лілія Авер’янова каже, що у кожному винищувачі F-16, який захищає Україну, є частинка душі її сина Андрія.
Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено, але петиція «перебуває на розгляді». Як ви до цього ставитесь?
Поки що я чекаю. Зараз мають сказати своє слово військові. Ситуація з Андрієм, з їх точки зору, не зовсім вкладається в стереотип «військового подвигу». Багато у кого з військових є уявлення, що Герой – це людина, яка неймовірно героїчно загинула в бою. А якщо людина за життя зробила принципово важливу для України справу? Як зважити і як зрозуміти, у чому полягає героїзм різних людей?
Покажіть мені критерії: хто та за що має бути нагороджений? Ми вже бачимо людей, які досить випадково, або користуючись службовим становищем, отримали це звання. Реальним же героям, які мають сотні вильотів, які багато зробили на полі бою, незручно та прикро. Їх навіть вже дратує те, що їх нагородили так само, як «тих». Ця нагорода у деяких випадках, на жаль, знецінена.
Так, я можу сказати: «Андрій воював так, як всі. Воював мужньо і з повною віддачою, з перших хвилин повномасштабної війни». Але його основний внесок – не лише в тому, що він виконував свою бойову роботу. Він поставив перед собою значно більше завдань, ніж звичайний бойовий льотчик. Основною задачею стало фактичне реформування бойової авіації України просто під час війни. І на це Андрій поклав усі сили.
Розкажіть про поїздку «Джуса» до США. Як виникла ця ідея?
Андрій встигав вдень літати, вночі – спілкуватися з американськими колегами. Він виходив в ефір провідних телеканалів світу, просив нове озброєння. Просив і для авіації, і для ППО, і для сухопутних військ. Звичайно, ці меседжі були погоджені з керівництвом Повітряних Сил, з Генштабом. Відповіддю на ці відеозвернення стали слова американців: «Це добре, що ти про це говориш. Але було б краще, щоб ти приїхав, сказав це, дивлячись в очі. Тоді тебе краще зрозуміють».
Почалася розмова, як організувати поїздку до Вашингтону. Підключилася молода команда з Міністерства оборони, депутати, які мали зв’язки з конгресменами, сенаторами, волонтери. Домовилися, щоб хлопців запросила американська сторона, яка взяла на себе всі витрати на час візиту…
Результат тоді ми отримали воістину історичний: було відкрито шлях до повного переоснащення нашої бойової авіації за стандартами НАТО.
Треба було знати Андрія, як він готувався. Адже він туди поїхав не просто розповідати про бої, він поїхав туди з документами, планами, концептуальними пропозиціями. Тоді ще не йшла розмова конкретно про F-16, оцінювались і варіанти F-15, FA-18, але згодом саме позиція F-16 стала реальною. Обговорювались різні типи озброєнь, які можна було швидко отримати. Наприклад, Андрій дуже наполягав на отриманні мобільних систем ППО Avenger, які потім дуже вдало себе проявили. І те озброєння, яке вони тоді просили як невідкладне, зіграло свою роль і на землі, і дозволило нам ефективніше захищати небо.
Як вдалось переконати американців?
Під час зустрічей з конгресменами, із сенаторами Андрій не просто розповідав, як вони воюють. Він відверто пояснював, як вони викручуються в боях, застосовуючи ту застарілу техніку і озброєння, що є, і що це у сучасному бою було рівнозначно місії камікадзе. Американці з цікавістю розпитували про кожну деталь наших бойових ситуацій в небі і чули дуже кваліфіковані, грамотні відповіді, розуміючи, які що цим молодим хлопцям довелося пережити.
Андрій, до того ж, просто обеззброював колишніх американських пілотів тим, наскільки був схожий на них самих у молодості. У нього була якась «авіаційна» харизма, він органічно, повністю відповідав образу справжнього героя неба, і він реально був ним. Він буквально намагався бути схожим на американських акторів-льотчиків з кіно. Це ще більше подіяло на американських колег. Зрештою Андрій переконав їх повірити в нашу військову авіацію, в перспективу, в те, що ми готові літати на тих нових літаках.
Після першої ж зустрічі конгресмени підготували документ на підтримку української авіації, буквально за один день, подали на розгляд, і через місяць він був проголосований. В законопроєкті було прописано, що на підготовку наших пілотів передбачається сто мільйонів доларів. І який час знадобився, щоб досягти такого феноменального результату? Чотири дні візиту у США!? Якщо виявилося, що це можливо здійснити, то чого ж не вистачало, щоб це зробити раніше?
Якими були перші дні повномасштабної війни для наших пілотів?
На аеродромах знали, що їх атакують: вдалося врятувати більшість літаків. Але у перший день повномасштабної війни було і таке, що деякі командири не перебували безпосередньо в бригаді. Хтось у «лікарні» сховався, хтось у «бункері». Це був момент, коли ніхто не знав, чого чекати, і куди все вирулить… Тоді вся Україна була буквально покладена на руки людей, які не розгубилися, які не чекали ніякої команди, а просто пішли і зробили те, що треба було зробити справжнім захисникам.
Андрій був повністю готовий ще за тиждень-два. Були куплені набої, складені речі. 24-го лютого зранку був вже в бригаді, об’їхав всі позиції, дізнався, хто як споряджений, виходив на благодійні фонди, забезпечуючи побратимів необхідним обладнанням, витрачав свої гроші на їжу і медикаменти для них. Була історія, що він поїхав до якогось васильківського магазину за генератором, і йому його просто подарували…
У ті перші дні не вистачало багато чого, але головне — координації. У перші польоти «привидів Києва» було обмаль інформації: де наші, де не наші? Все розвивалось дуже динамічно. Іноді такий безлад був, що досвідчені льотчики на своїх авто виїжджали до наших позицій ППО, щоб прояснити оперативну ситуацію.
Були дуже нерівні умови боїв у повітрі. Андрій розповідав: «Я тільки його побачив, а він мене вже в ціль захопив». На їхніх літаках радіус дії радарів майже в три рази більший, ніж у наших. З озброєнням — те саме. Наші ракети – ті самі, як тридцять років тому, а вони зробили нові. Наприклад, у них застосовуються ракети з активним наведенням, у нас – з пасивним, пілот має своїм бортовим радаром супроводжувати ракету. Тобто, ворог запустив ракету, розвернувся і полетів на аеродром, а наші хлопці при такому ж завданні значно більше ризикували…
Передбачається, що зараз, в нових літаках радари будуть кращі. І ті ракети, бомби, які були нашвидкуруч адаптовані до наших літаків, будуть більш ефективні при запуску з того ж F-16. Всі зараз обговорюють, скільки нам дадуть нових літаків. Але ж без людей літак – нуль, без озброєння – нуль. Важливіше питання: «Чи все забезпечено для них в умовах нашої війни?». Тобто, наші закордонні партнери мають чітко розуміти масштаби наших потреб і наші реальні спроможності.
Що скажете про кількість перших пілотів, які вчились працювати на F-16?
Зрозуміло, що поки таких хлопців мало. Всі кажуть: «Чому так мало українців взяли? Чому не так багато пілотів навчили?». По-перше, не всі наші готові були їхати через ту ж англійську мову. Деякі льотчики (я не кажу про всіх) з третього разу тести з англійської здають. У деяких були пройдені курси, проблем з цим не було, але знання англійської — на різному рівні. По-друге, у наших партнерів не було можливості додати багато наших до поточного навчального процесу, який вже був розпланований.
Ми чомусь думаємо, що, от, саме Україну там сиділи і чекали. Але є інші країни, які мають F-16. Вони заплатили за підготовку пілотів, уклали контракти і очікують у черзі. І тут з’являємося ми… Треба дякувати нашим партнерам за те, що нашим хлопцям дозволили доєднатися до поточного процесу навчання, забезпечивши цю підготовку ще й фінансово.
Зараз закладається план на наступний рік, і для України виділяють окрему квоту. Але щодо термінів навчання – Андрій пропонував, за рахунок чого ми могли б скоротити термін, а саме: через спеціалізацію. Одних навчити більше роботі по наземних цілях, інших – по повітряних. Можна трохи скоротити термін підготовки до рівня, достатнього для виконання конкретних бойових місій. Потім поступово додавати більше навичок.
Треба і значно збільшувати кількість льотчиків на навчанні. Але у нас зараз не вистачає не лише висококваліфікованих людей, а й оригінальних ідей, технічних рішень. Тут дуже допомогли наші грамотні, підготовлені ще з 2014 року волонтери. Пам’ятаєте, як на початку повномасштабної війни мільйони українців дружно долучилися до оснащення армії? Андрій між польотами працював буквально як волонтерський кол-центр, допомагаючи колегам з різних бригад.
Одного разу я зателефонувала Андрію, а він каже: «Мамо, не заважай, мені треба швидко витратити 200 тисяч доларів». Це були кошти, які зуміли закумулювати американські побратими для забезпечення наших авіаторів спеціальним захисним спорядженням. Іншого разу Андрій вклав в таку закупівлю 12 тисяч доларів своїх накопичених «бойових», щоб якнайшвидше придбати у США захисні шоломи та вогнетривкий одяг для наших вертолітників з армійської авіації.
Попервах матеріальну допомогу для військових вагонами везли звідусіль. Зараз потрібна ініціатива іншого рівня. Нам потрібні ідеї, які змінять хід війни, щось таке ж феноменальне, як, наприклад, ті ж морські дрони. І якщо хтось і може додуматися до такого геніального рішення, яке зараз потрібно, то це тільки ми самі.
Після трагедії з вашим сином пройшов рік. Вже відомо, що саме сталося?
Я ще не бачила якихось остаточних висновків слідства. Не знаю конкретно нічого, але це — неординарна подія, не одинична втрата літака. Я навіть не згадаю такого прецеденту в Україні, коли зіткнулися два літаки.
Що могло статися – дуже важко сформулювати. Могли вплинути навіть погодні умови… Досвідчені пілоти кажуть, що під час зльоту бувають повітряні потоки, через які літак, можливо, трохи «провалюється», потім вирівнюється. Могло щось завадити побачити один одного, адже координація польоту між двома Л-39 відбувається візуально. Немає можливості прямих переговорів між льотчиками, тільки через керівника польотами. А вся катастрофа сталась на злеті, за лічені секунди.
У той день мій рід перервався, і не буде більше продовження. Хтось зрозуміє цю жертву і розділить зі мною цей біль. А хтось скаже: «Ну, ти й дурепа, не «відмазала» єдиного сина». Але він був настільки вмотивований до захисту рідної землі, що про це не могло бути й мови.
Біда в тому, що подвиги таких героїчних хлопців з часом знецінюються. Зараз оці всі ухилянти тренуються в майстерності: «Як краще бігти через кордон?». А як на це дивитися родинам тих, хто воює, і тим, хто вже своїх поховав? Кращі хлопці пішли. Кращі…
Нам, родинами тих, хто загинув, тяжко поранений, у полоні або пропав без вісті, найстрашніше уявити ситуацію, якщо Україна впаде без захисту. Ми не можемо допустити, щоб зусилля наших Героїв виявилися марними. Це вже було на нашій землі. І, здається, зараз настав наш останній історичний шанс захистити своє право на життя у Незалежній Україні. Ми маємо лише один шлях – до Перемоги.
Влад Абрамов